Italian neorealism
http://dbpedia.org/resource/Italian_neorealism an entity of type: Thing
El neorealisme italià fou un moviment cinematogràfic sorgit un cop finalitzada la Segona Guerra Mundial. L'objectiu d'aquest moviment va ser reflectir el dia a dia de la gent treballadora del país, amb els seus problemes i misèries. Amb aquest objectiu, en algunes de les produccions es va decidir no comptar amb actors professionals, no utilitzar decorats sinó localitzacions reals i prescindir d'il·luminació artificial, per tal que el que es veiés en pantalla fos el més semblant al que es podia trobar a la realitat.
rdf:langString
Italský neorealismus bylo národní filmové hnutí, charakteristické tím, že příběhy těchto filmů se odehrávaly mezi chudobou a dělnickou třídou, natáčelo se v opravdových lokacích a často se používalo neprofesionálních herců. Filmová díla italského neorealismu se často vypořádávala s obtížnými ekonomickými a sociálními podmínkami poválečné Itálie a reflektovala změny v italské mentalitě a podmínkách každodenního života.
rdf:langString
Neoerrealismo italiarra zinemaren historian gertatu zen mugimendua da, bereziki 1940ko hamarkadan. Bigarren Mundu Gerraren ondoren eta Italian garatu zen, Roberto Rossellini, Luchino Visconti eta Vittorio de Sica bere adierazlerik onenak direla. Lan nagusien artean Roma città aperta (Roberto Rossellini, 1945), La terra trema (Luchino Visconti, 1947) eta Ladri di biciclette (Vittorio De Sica, 1948). Eragile handienak errealismo poetikoa, komunismoa eta humanismo kristaua izan zituen mugimendu honek.
rdf:langString
Italian neorealism (Italian: Neorealismo), also known as the Golden Age, is a national film movement characterized by stories set amongst the poor and the working class. They are filmed on location, frequently with non-professional actors. They primarily address the difficult economic and moral conditions of post-World War II Italy, representing changes in the Italian psyche and conditions of everyday life, including poverty, oppression, injustice and desperation.
rdf:langString
Le néoréalisme (en italien : neorealismo) est le nom du mouvement cinématographique qui fait son apparition en Italie au cours de la Seconde Guerre mondiale. En opposition parfaite avec l'insouciance et la légèreté de la période des « Téléphones blancs » (Telefoni bianchi), il couvre la période allant de 1943 à environ 1955.
rdf:langString
네오레알리스모(이탈리아어: Neorealismo)는 제2차 세계 대전 전후 이탈리아에서 일어난 영화운동이다. 이탈리안 네오리얼리즘이라고도 불린다. 세트 촬영보다는 야외 촬영을, 전문 배우보다는 비전문 배우를 사용했으며, 주로 허구적인 스토리보다는 노동자 계급의 절망적 현실을 가감없이 다룬 것이 특징이다.
rdf:langString
ネオレアリズモ（イタリア語: Neorealismo）とはイタリアにおいて、1940年代から1950年代にかけて特に映画と文学の分野で盛んになった潮流。イタリア・ネオリアリズムとも言われる。 リアリズムの方法で現実を描写する傾向は、当時のイタリアで支配的だったファシズム文化への抵抗として、またの克服として、1930年代ごろすでにあらわれ始めた新たな社会参加から生まれた。知識人は歴史的責任を自ら引き受けなければならず、人々の要求を代弁しなければならないという考え方が、この時期広まっていた。このため、ネオレアリズモの作家・映画人たちは、日常語を模範とした平易で直接的な言語を採用した。 ネオレアリズモが確固たる地位を得たのは1943年から1950年にかけてである。この時期はファシズムとナチズムに対する抵抗の時期であり、また戦後の混乱期であった。この間多くの作家が、初めはパルチザン闘争に、次いで政治的議論に関わりあった。パルチザン闘争、労働者の要求、市民の暴動といった主題が、この時期のネオレアリズモ映画やネオレアリズモ文学によく現れる。
rdf:langString
Het Italiaans neorealisme is een filmstroming die begon in 1943 met Ossessione en eindigde in 1952 met Umberto D.. De stroming wordt gekenmerkt door verhalen die zich afspelen onder de arme, werkende klasse, gefilmd in lange shots, op locatie. Vaak worden niet-professionele acteurs gebruikt voor bijrollen en soms voor hoofdrollen. In de film Ladri di biciclette (1948) speelt bijvoorbeeld niet één professionele acteur.
rdf:langString
Итальянский неореализм — течение в послевоенном итальянском кинематографе, сложившееся под влиянием поэтического реализма Марселя Карне и Жана Ренуара и достигшее наибольшего размаха с 1945 по 1955 год. Основные представители течения — Роберто Росселлини, Лукино Висконти, Витторио де Сика, Джузеппе де Сантис — группировались вокруг киножурнала «Cinema», главным редактором которого был Витторио Муссолини (сын дуче).
rdf:langString
意大利新现实主义（義大利語：Neorealismo），或譯作義大利新寫實主義，也以「意大利电影黄金年代」的稱呼聞名，是一场国家电影运动，特征为讲述穷人和工人阶级的故事，在外景拍摄，常使用非专业演员。意大利新现实主义电影批判二战后意大利困难的经济水平和道德状况，展现了意大利精神的变化和日常生活状况，包括贫穷、压迫、不公平和绝望。 《單車失竊記》為此時期的代表作。
rdf:langString
الواقعية الإيطالية الجديدة أو الواقعية الجديدة (بالإيطالية: Neorealismo (cinema)) هي حركة ثقافية سينمائية ظهرت في إيطاليا في الأربعينات (1942-1961) المعروفة أيضًا باسم العصر الذهبي، هي حركة أفلام وطنية تتميز بقصص تدور حول الفقراء والطبقة العاملة، تم تصويرها في الموقع، وكثيراً ما تستخدم ممثلين غير محترفين. تتعامل أفلام الواقعية الجديدة الإيطالية في الغالب مع الظروف الاقتصادية والأخلاقية الصعبة في فترة الحرب العالمية الثانية وما بعدها. وتعتمد على التصوير المباشر والبسيط لمعاناة الطبقات الفقيرة في المجتمع. وتتميز الواقعية الجديدة بميزتين رئيستين الأولى هي التصوير الخارجي في الشوارع والأسواق والتجمعات السكنية الفقيرة بصورة تقرب إلى الأفلام الوثائقية والميزة الثانية هي استعانة مخرجي هذ الحركة دائماً بممثلين غير محترفين للقيام بالادوار الرئيسية في أفلامهم. وكانت حياة الفقر والبطالة الشديدة التي
rdf:langString
Ο ιταλικός νεορεαλισμός (ιταλικά: Neorealismo), είναι εθνικό (1943–1952) που χαρακτηρίζεται από ιστορίες που διαδραματίζονται μεταξύ των φτωχών και της εργατικής τάξης. Οι ταινίες του ιταλικού νεοραλισμού γυρίζονταν σε πραγματικές τοποθεσίες και συχνά με μη επαγγελματίες ηθοποιούς, με θέματα να αναφέρονται κυρίως στις δύσκολες οικονομικές και ηθικές συνθήκες της Ιταλίας μετά τον Β' Παγκόσμιο Πόλεμο, αντιπροσωπεύοντας τις αλλαγές στην ιταλική ψυχή και τις συνθήκες της καθημερινής ζωής, συμπεριλαμβανομένης της φτώχειας, της καταπίεσης, της αδικίας και της απελπισίας.
rdf:langString
Itala novrealismo estis rakonta kaj kinematografia movado aperinta en Italio dum la postmilita periodo de la Dua Mondmilito, t.e. ekde 1945. Ĝi celis montri pli aŭtentikajn kaj homajn sociajn kondiĉojn, forirante de la historia kaj muzika stilo ĝis tiam, kiam la kino estis regata de la faŝisma Italio (1922-1945). La termino estis kreita de la kritikisto kaj kutime oni konsideras, ke la unua filmo de ĉi tiu ondo estas Roma, città aperta, de Roberto Rossellini.
rdf:langString
Der Italienische Neorealismus bezeichnet eine bedeutende Epoche der Filmgeschichte und der Literatur von 1943 bis etwa 1954. Der Neorealismus, auch Neorealismo oder Neoverismo genannt, entstand noch während der Zeit des italienischen Faschismus unter der Diktatur Mussolinis und wurde von italienischen Literaten, Filmautoren und Regisseuren begründet, darunter Roberto Rossellini, Luigi Zampa, Luchino Visconti, Federico Fellini, Vittorio De Sica und Michelangelo Antonioni. Der Neorealismus war eine Antwort auf den Faschismus in Italien, künstlerisch vom Poetischen Realismus Frankreichs beeinflusst, aber auch politisch durch den Marxismus motiviert. Die ersten Filme dieses Stils entstanden noch während der Zeit, in der das Land im Norden von den Deutschen und im Süden von den Alliierten beset
rdf:langString
El neorrealismo italiano fue un movimiento narrativo y cinematográfico que surgió en Italia durante la posguerra de la Segunda Guerra Mundial, es decir, a partir de 1945. Tuvo como objetivo mostrar condiciones sociales más auténticas y humanas, alejándose del estilo histórico y musical que hasta entonces había impuesto la Italia fascista (1922-1945). El término fue acuñado por el crítico y suele considerarse que la primera película de esta corriente es Roma ciudad abierta, de Roberto Rossellini.
rdf:langString
Il neorealismo è stato un movimento culturale, nato e sviluppatosi in Italia durante il secondo conflitto mondiale e nell'immediato dopoguerra, che ha avuto dei riflessi molto importanti sul cinema contemporaneo (soprattutto negli anni compresi tra il 1943 e il 1955 circa). In ambito cinematografico i maggiori esponenti del movimento, sorto spontaneamente e non codificato, furono, negli anni quaranta, i registi Roberto Rossellini, Luchino Visconti, Vittorio De Sica, Aldo Vergano, Giuseppe De Santis, Pietro Germi, Alberto Lattuada, Renato Castellani, Luigi Zampa, Alessandro Blasetti e gli sceneggiatori Cesare Zavattini e Sergio Amidei, cui si affiancheranno, nel decennio successivo, Luciano Emmer, Luigi Comencini, Gianni Puccini, Antonio Pietrangeli, Francesco Maselli, Carlo Lizzani e Franc
rdf:langString
Neorealizm włoski – ruch artystyczny w literaturze, plastyce, a zwłaszcza w filmie, powstały jako sprzeciw wobec faszyzmu. Jego podstawowe dzieła zrealizowano w latach 1943–1952. W filmach neorealistycznych ukazywano konflikty i dramaty zwykłych ludzi, urastające – dzięki bogactwu obserwacji i prawdzie psychologicznej – do wielkich uogólnień. Kierunek powstał w wyniku zainteresowania twórców rozliczeniami wojennymi, a także problemami społecznymi pierwszych lat powojennych. Czołowym ideologiem neorealizmu i autorem lub współautorem większości scenariuszy był Cesare Zavattini.
rdf:langString
O neorrealismo italiano foi um movimento cultural surgido na Itália ao final da segunda guerra mundial, cujas maiores expressões ocorreram no cinema. Seus maiores expoentes foram Roberto Rosselini, Vittorio De Sica e Luchino Visconti, todos fortemente influenciados pelos filmes da escola do realismo poético francês.
rdf:langString
Italiensk neorealism var en filmrörelse i Italien med början mitt under andra världskriget. Neorealismen hade ibland en politisk dimension och en stil präglad av ett verklighetstroget uttryck, inspelning i hög grad i befintliga miljöer, och sympati för de lågtstående i samhället.
rdf:langString
Неореалі́зм — напрям в італійському кіно та літературі 1940-х — 50-х років. Визначальними рисами неореалізму є наявність документальної основи твору (принцип вірності факту), увага до життя пересічної людини. Неореалізм найтиповіше проявився у творчості режисерів Роберто Росселліні («Рим — відкрите місто»), Лукіно Вісконті, Вітторіо де Сіки, Дж. де Сантіса та інших. Представниками неореалізму в літературі були Р. Вігано, І. Кальвіно, К. Леві, Е. де Філіппо, Васко Пратоліні та ін.
rdf:langString
rdf:langString
واقعية إيطالية جديدة
rdf:langString
Neorealisme
rdf:langString
Italský neorealismus
rdf:langString
Italienischer Neorealismus
rdf:langString
Ιταλικός νεορεαλισμός
rdf:langString
Itala novrealismo
rdf:langString
Neorrealismo italiano
rdf:langString
Italiar neorrealismo
rdf:langString
Italian neorealism
rdf:langString
Néoréalisme (cinéma)
rdf:langString
Neorealismo (cinema)
rdf:langString
네오레알리스모
rdf:langString
ネオレアリズモ
rdf:langString
Neorealizm włoski
rdf:langString
Italiaans neorealisme
rdf:langString
Итальянский неореализм
rdf:langString
Neorrealismo italiano
rdf:langString
Italiensk neorealism
rdf:langString
Італійський неореалізм
rdf:langString
意大利新现实主义
rdf:langString
Italian neorealism
xsd:integer
50959
xsd:integer
1124360570
rdf:langString
A still shot from Rome, Open City, by Roberto Rossellini
xsd:integer
1943
rdf:langString
الواقعية الإيطالية الجديدة أو الواقعية الجديدة (بالإيطالية: Neorealismo (cinema)) هي حركة ثقافية سينمائية ظهرت في إيطاليا في الأربعينات (1942-1961) المعروفة أيضًا باسم العصر الذهبي، هي حركة أفلام وطنية تتميز بقصص تدور حول الفقراء والطبقة العاملة، تم تصويرها في الموقع، وكثيراً ما تستخدم ممثلين غير محترفين. تتعامل أفلام الواقعية الجديدة الإيطالية في الغالب مع الظروف الاقتصادية والأخلاقية الصعبة في فترة الحرب العالمية الثانية وما بعدها. وتعتمد على التصوير المباشر والبسيط لمعاناة الطبقات الفقيرة في المجتمع. وتتميز الواقعية الجديدة بميزتين رئيستين الأولى هي التصوير الخارجي في الشوارع والأسواق والتجمعات السكنية الفقيرة بصورة تقرب إلى الأفلام الوثائقية والميزة الثانية هي استعانة مخرجي هذ الحركة دائماً بممثلين غير محترفين للقيام بالادوار الرئيسية في أفلامهم. وكانت حياة الفقر والبطالة الشديدة التي خيمت على إيطاليا بعد انتهاء الحرب هي الملهم لظهور هذه الحركة بصورتها المميزة. وتطورت على يد مجموعة من النقاد السينمائيين الذي كانوا يعملون في مجلة السينما. ويعد كل من روبرتو روسيليني ولتشينو فيسكونتي وفيتوريو دي سيكا من رواد هذه الحركة. وتأثر كتاب الوقعية الجديدة كثيرًا بالمذهب الواقعي الفرنسي وتقنيات العين السينمائية لدزيجا فيرتوف والواقعية الفرنسية السوداء. وكانت تهدف إلى عكس الواقع كما هو، حيث كانت تهدف إلى تقديم السينما داخل الإطار الاجتماعي القادر على تمثيل الحرب وذروتها. وتستمد الواقعية الجديدة أهميتها من أنها تركت أثارًا كبيرة وواضحة على المخرجين والسينمائيين في العالم كله وسرعان ما تاثر الجميع بهذه الحركة وخرجت الكاميرات إلى الشارع بعد أن كانت حبيسة الإستوديو طوال سنوات عديدة.
rdf:langString
El neorealisme italià fou un moviment cinematogràfic sorgit un cop finalitzada la Segona Guerra Mundial. L'objectiu d'aquest moviment va ser reflectir el dia a dia de la gent treballadora del país, amb els seus problemes i misèries. Amb aquest objectiu, en algunes de les produccions es va decidir no comptar amb actors professionals, no utilitzar decorats sinó localitzacions reals i prescindir d'il·luminació artificial, per tal que el que es veiés en pantalla fos el més semblant al que es podia trobar a la realitat.
rdf:langString
Italský neorealismus bylo národní filmové hnutí, charakteristické tím, že příběhy těchto filmů se odehrávaly mezi chudobou a dělnickou třídou, natáčelo se v opravdových lokacích a často se používalo neprofesionálních herců. Filmová díla italského neorealismu se často vypořádávala s obtížnými ekonomickými a sociálními podmínkami poválečné Itálie a reflektovala změny v italské mentalitě a podmínkách každodenního života.
rdf:langString
Ο ιταλικός νεορεαλισμός (ιταλικά: Neorealismo), είναι εθνικό (1943–1952) που χαρακτηρίζεται από ιστορίες που διαδραματίζονται μεταξύ των φτωχών και της εργατικής τάξης. Οι ταινίες του ιταλικού νεοραλισμού γυρίζονταν σε πραγματικές τοποθεσίες και συχνά με μη επαγγελματίες ηθοποιούς, με θέματα να αναφέρονται κυρίως στις δύσκολες οικονομικές και ηθικές συνθήκες της Ιταλίας μετά τον Β' Παγκόσμιο Πόλεμο, αντιπροσωπεύοντας τις αλλαγές στην ιταλική ψυχή και τις συνθήκες της καθημερινής ζωής, συμπεριλαμβανομένης της φτώχειας, της καταπίεσης, της αδικίας και της απελπισίας. Οι πιο σημαντικές προσωπικότητες αυτού του κινήματος θεωρούνται οι Ρομπέρτο Ροσσελλίνι, Βιτόριο ντε Σίκα, , Λουκίνο Βισκόντι, , Φεντερίκο Φελίνι, και Μικελάντζελο Αντονιόνι, οι οποίοι είχαν επιρροές από τον ποιητικό ρεαλισμό, τον μαρξισμό και τον .
rdf:langString
Itala novrealismo estis rakonta kaj kinematografia movado aperinta en Italio dum la postmilita periodo de la Dua Mondmilito, t.e. ekde 1945. Ĝi celis montri pli aŭtentikajn kaj homajn sociajn kondiĉojn, forirante de la historia kaj muzika stilo ĝis tiam, kiam la kino estis regata de la faŝisma Italio (1922-1945). La termino estis kreita de la kritikisto kaj kutime oni konsideras, ke la unua filmo de ĉi tiu ondo estas Roma, città aperta, de Roberto Rossellini. Sekvante la linion de la muta filmo, en kiu ne estis dialogoj kaj tial la vizaĝaj esprimoj de la aktoroj estis kerna elemento por kompreni la sentojn de la karakteroj, novrealismo donis pli da graveco al la sentoj de la karakteroj mem ol al la kunmetaĵo de la intrigo. Por kompreni ĉi tiun novan kinan stilon, oni devas kompreni la improvizaĵon kiel manieron priskribi realecon. Tial en iuj kazoj la reĝisoroj turnis sin al neprofesiaj aktoroj. Tial, en novrealismaj filmoj, ĉio estas sufiĉe fleksebla kaj ŝanĝiĝanta. Klara ekzemplo estas de Roberto Rossellini. Li mobilizis la tutan teamon direkte al la situo de filmado, kaj tie li submetis la neprofesiajn aktorojn por respondi kelkajn balotenketojn por ke ili povu doni opinion pri kiel la kurso de la intrigo devas esti. Kritikita de ĉi tio, Rossellini respondis: «[...], kaj la plej granda insulto estis aserti, ke mi estas improvizisto. Mi sentas min fiera esti improvizisto; Tio signifas, ke mi ne estas tute endorma." Oni povas diri, ke itala novrealismo komenciĝis en 1945 kun Romo, malferma urbo de Roberto Rossellini kaj kiu daŭras kun elstaraj filmistoj kiel Vittorio De Sica kun Ladri di biciclette (1948) kaj Luchino Visconti kun La tero tremas (La terra trema) en 1948. kaj Cesare Zavattini estis, inter aliaj verkistoj, gravaj aŭtoroj en ĉi tiu movado, verkante rakontojn por la direktoroj de itala novrealismo.
rdf:langString
Der Italienische Neorealismus bezeichnet eine bedeutende Epoche der Filmgeschichte und der Literatur von 1943 bis etwa 1954. Der Neorealismus, auch Neorealismo oder Neoverismo genannt, entstand noch während der Zeit des italienischen Faschismus unter der Diktatur Mussolinis und wurde von italienischen Literaten, Filmautoren und Regisseuren begründet, darunter Roberto Rossellini, Luigi Zampa, Luchino Visconti, Federico Fellini, Vittorio De Sica und Michelangelo Antonioni. Der Neorealismus war eine Antwort auf den Faschismus in Italien, künstlerisch vom Poetischen Realismus Frankreichs beeinflusst, aber auch politisch durch den Marxismus motiviert. Die ersten Filme dieses Stils entstanden noch während der Zeit, in der das Land im Norden von den Deutschen und im Süden von den Alliierten besetzt war. Die Filme des Neorealismus sollten die ungeschminkte Wirklichkeit zeigen; das Leiden unter der Diktatur, Armut und Unterdrückung des einfachen Volkes.
rdf:langString
El neorrealismo italiano fue un movimiento narrativo y cinematográfico que surgió en Italia durante la posguerra de la Segunda Guerra Mundial, es decir, a partir de 1945. Tuvo como objetivo mostrar condiciones sociales más auténticas y humanas, alejándose del estilo histórico y musical que hasta entonces había impuesto la Italia fascista (1922-1945). El término fue acuñado por el crítico y suele considerarse que la primera película de esta corriente es Roma ciudad abierta, de Roberto Rossellini. Siguiendo la línea del cine mudo, en el que no había diálogos y por lo tanto las expresiones faciales de los actores eran un elemento clave para comprender los sentimientos de los personajes, el neorrealismo le dio más importancia a los sentimientos de los propios personajes que a la composición de la trama. Para poder comprender este nuevo estilo cinematográfico, hay que entender la improvisación como manera de describir la realidad. Es por eso que en ciertos casos los directores recurrían a actores no profesionales. Por eso también, en las películas neorrealistas, todo es bastante flexible y cambiante. Un claro ejemplo es Paisà de Roberto Rossellini. Movilizó a todo el equipo en dirección al lugar del rodaje y una vez allí sometió a los actores no profesionales a que contestaran a unas encuestas para que opinaran sobre cómo debía ser el curso del argumento. Criticado por ello, Rossellini respondió: «[…], y el insulto más grande era afirmar que soy un improvisador. Me siento considerablemente orgulloso de ser un improvisador; esto quiere decir que no estoy completamente dormido.» Puede decirse que el neorrealismo italiano se inicia en 1945 con Roma, ciudad abierta (Roma, città aperta) de Roberto Rossellini y que continúa con cineastas tan destacados como Vittorio De Sica con Sciuscià (El limpiabotas) en 1946 y Ladri di biciclette (Ladrón de bicicletas) en 1948 y Luchino Visconti con La tierra tiembla (La terra trema) en 1948. Los guionistas Suso Cecchi d'Amico y Cesare Zavattini fueron, entre otros escritores, autores importantes en este movimiento, escribiendo las historias para los directores del neorrealismo italiano.Varios teóricos del cine, como Robert McKee, consideran responsables de la calidad artística del neorrealismo italiano a guionistas como ellos tanto como a los directores de las películas.
rdf:langString
Neoerrealismo italiarra zinemaren historian gertatu zen mugimendua da, bereziki 1940ko hamarkadan. Bigarren Mundu Gerraren ondoren eta Italian garatu zen, Roberto Rossellini, Luchino Visconti eta Vittorio de Sica bere adierazlerik onenak direla. Lan nagusien artean Roma città aperta (Roberto Rossellini, 1945), La terra trema (Luchino Visconti, 1947) eta Ladri di biciclette (Vittorio De Sica, 1948). Eragile handienak errealismo poetikoa, komunismoa eta humanismo kristaua izan zituen mugimendu honek.
rdf:langString
Italian neorealism (Italian: Neorealismo), also known as the Golden Age, is a national film movement characterized by stories set amongst the poor and the working class. They are filmed on location, frequently with non-professional actors. They primarily address the difficult economic and moral conditions of post-World War II Italy, representing changes in the Italian psyche and conditions of everyday life, including poverty, oppression, injustice and desperation.
rdf:langString
Il neorealismo è stato un movimento culturale, nato e sviluppatosi in Italia durante il secondo conflitto mondiale e nell'immediato dopoguerra, che ha avuto dei riflessi molto importanti sul cinema contemporaneo (soprattutto negli anni compresi tra il 1943 e il 1955 circa). In ambito cinematografico i maggiori esponenti del movimento, sorto spontaneamente e non codificato, furono, negli anni quaranta, i registi Roberto Rossellini, Luchino Visconti, Vittorio De Sica, Aldo Vergano, Giuseppe De Santis, Pietro Germi, Alberto Lattuada, Renato Castellani, Luigi Zampa, Alessandro Blasetti e gli sceneggiatori Cesare Zavattini e Sergio Amidei, cui si affiancheranno, nel decennio successivo, Luciano Emmer, Luigi Comencini, Gianni Puccini, Antonio Pietrangeli, Francesco Maselli, Carlo Lizzani e Francesco Rosi. In una posizione a sé stante si collocano Federico Fellini (per la cui cinematografia si conierà il termine di realismo magico e, successivamente, fantarealismo) e Michelangelo Antonioni, che inizialmente aderì al neorealismo con alcuni celebri documentari (fra cui Gente del Po del 1943/1947 e N. U. - Nettezza urbana, del 1948) e, in qualche misura, con il film Cronaca di un amore (1950), per poi prenderne le distanze nel corso degli anni cinquanta (il suo neorealismo venne inizialmente definito esistenzialismo dell'anima o anche esistenzialismo interiore). Il cinema neorealista è caratterizzato da trame ambientate in massima parte fra le classi disagiate e lavoratrici, con lunghe riprese all'aperto, e utilizza spesso attori non professionisti per le parti secondarie e a volte anche per quelle primarie. I film trattano soprattutto la situazione economica e morale del dopoguerra italiano, e riflettono i cambiamenti nei sentimenti e le condizioni di vita: speranza, riscatto, desiderio di lasciarsi il passato alle spalle e di cominciare una nuova vita, frustrazione, povertà, disperazione. Per una maggiore fedeltà alla realtà quotidiana, nei primi anni di sviluppo e di diffusione del neorealismo i film vennero spesso girati in esterno, sullo sfondo delle devastazioni belliche; d'altra parte, il complesso di studi cinematografici che era stato, dall'aprile del 1937, il centro della produzione cinematografica italiana, ossia Cinecittà, fu occupato nell'immediato dopoguerra dagli sfollati, risultando quindi temporaneamente indisponibile ai registi. Aldo Fabrizi in Roma città aperta, di RosselliniSilvana Mangano in Riso amaro, di Giuseppe De Santis
rdf:langString
Le néoréalisme (en italien : neorealismo) est le nom du mouvement cinématographique qui fait son apparition en Italie au cours de la Seconde Guerre mondiale. En opposition parfaite avec l'insouciance et la légèreté de la période des « Téléphones blancs » (Telefoni bianchi), il couvre la période allant de 1943 à environ 1955.
rdf:langString
네오레알리스모(이탈리아어: Neorealismo)는 제2차 세계 대전 전후 이탈리아에서 일어난 영화운동이다. 이탈리안 네오리얼리즘이라고도 불린다. 세트 촬영보다는 야외 촬영을, 전문 배우보다는 비전문 배우를 사용했으며, 주로 허구적인 스토리보다는 노동자 계급의 절망적 현실을 가감없이 다룬 것이 특징이다.
rdf:langString
ネオレアリズモ（イタリア語: Neorealismo）とはイタリアにおいて、1940年代から1950年代にかけて特に映画と文学の分野で盛んになった潮流。イタリア・ネオリアリズムとも言われる。 リアリズムの方法で現実を描写する傾向は、当時のイタリアで支配的だったファシズム文化への抵抗として、またの克服として、1930年代ごろすでにあらわれ始めた新たな社会参加から生まれた。知識人は歴史的責任を自ら引き受けなければならず、人々の要求を代弁しなければならないという考え方が、この時期広まっていた。このため、ネオレアリズモの作家・映画人たちは、日常語を模範とした平易で直接的な言語を採用した。 ネオレアリズモが確固たる地位を得たのは1943年から1950年にかけてである。この時期はファシズムとナチズムに対する抵抗の時期であり、また戦後の混乱期であった。この間多くの作家が、初めはパルチザン闘争に、次いで政治的議論に関わりあった。パルチザン闘争、労働者の要求、市民の暴動といった主題が、この時期のネオレアリズモ映画やネオレアリズモ文学によく現れる。
rdf:langString
Het Italiaans neorealisme is een filmstroming die begon in 1943 met Ossessione en eindigde in 1952 met Umberto D.. De stroming wordt gekenmerkt door verhalen die zich afspelen onder de arme, werkende klasse, gefilmd in lange shots, op locatie. Vaak worden niet-professionele acteurs gebruikt voor bijrollen en soms voor hoofdrollen. In de film Ladri di biciclette (1948) speelt bijvoorbeeld niet één professionele acteur.
rdf:langString
Neorealizm włoski – ruch artystyczny w literaturze, plastyce, a zwłaszcza w filmie, powstały jako sprzeciw wobec faszyzmu. Jego podstawowe dzieła zrealizowano w latach 1943–1952. W filmach neorealistycznych ukazywano konflikty i dramaty zwykłych ludzi, urastające – dzięki bogactwu obserwacji i prawdzie psychologicznej – do wielkich uogólnień. Termin „neorealizm” wprowadził jeszcze w okresie wojny włoski krytyk filmowy w związku z filmem Opętanie (1943) Luchino Viscontiego, niedopuszczonego przez faszystowską cenzurę do rozpowszechniania w kinach. Za pierwszy właściwy film tego nurtu uważa się jednak Rzym, miasto otwarte (1945) Roberta Rosselliniego, zrealizowany zaraz po wejściu wojsk amerykańskich do stolicy Włoch. Kierunek powstał w wyniku zainteresowania twórców rozliczeniami wojennymi, a także problemami społecznymi pierwszych lat powojennych. Czołowym ideologiem neorealizmu i autorem lub współautorem większości scenariuszy był Cesare Zavattini. Rozliczenia wojenne ukazane zostały między innymi w filmach: Paisà (1946) i Niemcy – rok zerowy (1948) Roberta Rosselliniego, Vivere in pace (1946) Luigiego Zampy, Słońce wschodzi (1946) . Problematyką społeczną, rozpatrywaną w kontekście konsekwencji wojennych, zajęły się takie filmy jak: Dzieci ulicy (1946), Złodzieje rowerów (1948), Cud w Mediolanie (1950) i Umberto D. (1952) Vittoria De Siki, Tragiczny pościg (1947), Gorzki ryż (1949), Nie ma pokoju pod oliwkami (1950) i Rzym, godzina 11 (1951) Giuseppe De Santisa, Ziemia drży (1948) i Najpiękniejsza (1951) Luchino Viscontiego, Pod niebem Sycylii (1949) Pietro Germiego, Sierpniowa niedziela (1950) Luciano Emmera. Kierunek ten, zakończony w pierwszej połowie lat 50., bardzo silnie oddziaływał na twórców z innych krajów, m.in. na twórczość Akiry Kurosawy (Pijany anioł to przykład neorealizmu japońskiego), Luisa Buñuela (Zapomniani) czy polskiej szkoły filmowej. W latach późniejszych we Włoszech pojawiały się dzieła nawiązujące do tematów i poetyki neorealizmu: La strada (1954) Federico Felliniego, Generał della Rovere (1959) Roberta Rosselliniego, Matka i córka (1960) Vittoria De Siki, Złoto Rzymu (1961) Carlo Lizzaniego, Cztery dni Neapolu (1962) Nanniego Loy, (1962) i (1963) Francesco Rosiego.
rdf:langString
Итальянский неореализм — течение в послевоенном итальянском кинематографе, сложившееся под влиянием поэтического реализма Марселя Карне и Жана Ренуара и достигшее наибольшего размаха с 1945 по 1955 год. Основные представители течения — Роберто Росселлини, Лукино Висконти, Витторио де Сика, Джузеппе де Сантис — группировались вокруг киножурнала «Cinema», главным редактором которого был Витторио Муссолини (сын дуче).
rdf:langString
O neorrealismo italiano foi um movimento cultural surgido na Itália ao final da segunda guerra mundial, cujas maiores expressões ocorreram no cinema. Seus maiores expoentes foram Roberto Rosselini, Vittorio De Sica e Luchino Visconti, todos fortemente influenciados pelos filmes da escola do realismo poético francês. O cinema neorrealista italiano caracterizou-se pelo uso de elementos da realidade numa peça de ficção, aproximando-se até certo ponto, em algumas cenas, das características do filme documentário. Ao contrário do cinema tradicional de ficção, o neo-realismo buscou representar a realidade social e econômica de uma época.
rdf:langString
Неореалі́зм — напрям в італійському кіно та літературі 1940-х — 50-х років. Визначальними рисами неореалізму є наявність документальної основи твору (принцип вірності факту), увага до життя пересічної людини. Неореалізм найтиповіше проявився у творчості режисерів Роберто Росселліні («Рим — відкрите місто»), Лукіно Вісконті, Вітторіо де Сіки, Дж. де Сантіса та інших. Представниками неореалізму в літературі були Р. Вігано, І. Кальвіно, К. Леві, Е. де Філіппо, Васко Пратоліні та ін. Пройнятий пошаною до людини, сили солідарності, Н. висунув в головні герої людей з народу, що зберігають високі душевні якості і зростаючих в боротьбі за загальнонаціональну справу. Основна тематика Н. — розкриття жахів і демагогії фашизму, героїка партизанської війни, боротьба за соціальну справедливість; основні проблеми Н. — збереження гідності особи пересічної людини на жорстокому і несправедливому соціальному світі. Естетичні принципи Н. у кіномистецтві виклав Ч. Дзаваттіні, що втілив їх також в своїх сценаріях. Художнім маніфестом Н. був фільм режисера Р. Росселліні «Рим — відкрите місто» (1945). Склалася велика група художників-однодумців: режисерів — Л. Віськонті, Ст Де Сика, Р. Росселліні, Дж. Де Сантіс, П. Джермі, До. Лідзані, Л. Дзампа і ін., акторів — А. Маньяні, А. Фабріци, М. Джіротті, Тото, Р. Балоні, К. Дель Поджо і ін. Серед найкращих фільмів Н.: «Пайза», «Викрадачі велосипедів», «Шуша», «Умберто Д.», «Земля тремтить», «Трагічне полювання», «В ім'я закону» (у радянському прокаті «Під небом Сицилії»), «Дорога надії», «Неаполь-мільйонер» (у радянському прокаті «Неаполь — місто мільйонерів»), «Рим, 11 годин» "Нема миру під оливами" і ін. Режисери Н. шукали нові виразні засоби. Значно мінялася кіномова. Твори Н. відрізнялися прагненням до точності деталей, майже документальному показу дійсних умов важкому життю народу. Фільми були лаконічні, стримані, в них повністю була відсутня помилкова красива, пишна постановочность фільмів фашистського періоду. Картини, головним чином чорно-білі, знімалися, як правило, на натурі, на вулиці, на відкритому повітрі, притягувалися непрофесійні виконавці, в основу сценарію інколи лягали факти газетної хроніки, в діалогах широко використовувалася народна мова, місцеві діалекти. У ряд фільмів вводився дикторський текст, що як би узагальнював дію. Все це додавало фільмам особливу достовірність. Н. у літературі протиставив себе як різним модерністським течіям і тенденціям клерикалізму в мистецтві, так і особливо профашистському мистецтву. Найбільш розроблений літературний жанр — «ліричний документ», що поєднує автобіографічний момент з художньою вигадкою («Вулиця Магадзіні» і «Родинна хроніка» Пратоліні; «Христос зупинився в Еболі» До. Лєєй і ін.); до нього близькі комедії Е. Де Філіппо (наприклад «Неаполь-мільйонер»); ширше, епічне зображення соціальних проблем і конфліктів представлене в романах «Метелло» Пратоліні, «Землі Сакраменто» Ф. Йовіне, нарисах Льові. Неореалісти прагнули до ясності і простоти словесного і образного вираження, до широкого використання народної мови. Це позначилося і в поезії (П. П. Пазоліні), що відхилювала формотворчеськие вишукування герметізма . В середині 50-х рр. виявилася обмеженість методу Н., що не зумів розкрити кардинальні і складні протиріччя нової дійсності і що часом підміняв аналіз емпіризмом. Реалізм сучасного італійського кіно і літератури переріс рамки Н. як ідейно-художнього і світоглядного комплексу. Проте Н. вже виконав серйозне естетичне і ідейне завдання (у тому числі повернув італійському мистецтву інтерес до тем і проблем народного життя). Родинні Н. явища були і в італійському образотворчому мистецтві (живопис і графіка В. Аттарді, А. Сальваторе, Дж. Дзігайни, До. Льові, ряд картин Р. Гуттузо), частково в театрі (де працювали Л. Віськонті, Е. Де Філіппе, А. Маньяні), в пісні і т. д. Н. зробив вплив на ряд європейських літератур на початку 50-х рр., на кінематограф багатьох країн світу, у тому числі і соціалістичних. Аналогічні тенденції у мистецтві західноєвропейських країн (Франція, Велика Британія, ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) і ін.) інколи також називалися неореалістами. Традиції Н. живуть в окремих кінофільмах подальших років, а на початку 70-х рр. отримали розвиток в прогресивному напрямі «політичне кіно».
rdf:langString
Italiensk neorealism var en filmrörelse i Italien med början mitt under andra världskriget. Neorealismen hade ibland en politisk dimension och en stil präglad av ett verklighetstroget uttryck, inspelning i hög grad i befintliga miljöer, och sympati för de lågtstående i samhället. Exempel på kända neorealistiska filmer är Luchino Viscontis Köttets lust (1943), en tolkning av James M. Cains roman The Postman Always Rings Twice, Roberto Rossellinis Rom – öppen stad (1945) och Vittorio De Sicas Cykeltjuven (1948). Rörelsen växte fram i det fascistiska Italiens filmstudiokomplex Cinecittà, och har ett särskilt arv till Alessandro Blasettis filmer, som Fyra steg i det blå från 1942.
rdf:langString
意大利新现实主义（義大利語：Neorealismo），或譯作義大利新寫實主義，也以「意大利电影黄金年代」的稱呼聞名，是一场国家电影运动，特征为讲述穷人和工人阶级的故事，在外景拍摄，常使用非专业演员。意大利新现实主义电影批判二战后意大利困难的经济水平和道德状况，展现了意大利精神的变化和日常生活状况，包括贫穷、压迫、不公平和绝望。 《單車失竊記》為此時期的代表作。
xsd:nonNegativeInteger
19715
