South American dreadnought race
http://dbpedia.org/resource/South_American_dreadnought_race an entity of type: Thing
南美海军无畏舰竞赛（英語：South American dreadnought race），是20世纪初阿根廷、巴西和智利之间的一场军备竞赛。 20世纪初，巴西海军注意到其舰艇质量和总吨位均不及竞争对手阿根廷和智利，因而决定加强海军建设。1904年向英国订购了小型战列舰，然而随着1906年有着划时代设计的无畏号战列舰的面世，巴西人取消了原订单，转而订购3艘“米納斯吉拉斯”級无畏舰。 巴西海军的无畏舰建造计划引起了阿根廷和智利的关注。阿根廷和智利随即做出回应，取消了阿-智双方于1902年签订的限制海军的。两国分别订购了两艘无畏舰，分别为阿根廷里瓦达维亚级无畏舰和智利“海军上将拉托雷”級无畏舰。 第一次世界大战的爆发标志着南美海军无畏舰竞赛的结束，因为这些国家发现自己实际上无法在国外购买到更多的主力舰。
rdf:langString
بدأ سباق التسلّح البحري بين الأرجنتين والبرازيل وتشيلي -أقوى الدول وأكثرها ثراءً في أمريكا الجنوبية- في أوائل القرن العشرين عندما طلبت الحكومة البرازيلية ثلاث سفن دريدنوت، وسفن حربية هائلة فاقت قدراتها قدرات السفن الأقدم في أساطيل بحرية دول العالم.
rdf:langString
A inicios del siglo XX se inició una carrera armamentista naval entre Argentina, Brasil y Chile cuando el gobierno brasileño ordenó la construcción de tres dreadnoughts, acorazados formidables cuyas características aventajaban con mucho las de otros buques de guerra por entonces en servicio en las marinas del mundo.
rdf:langString
Une course à l’armement naval entre l'Argentine, le Brésil et le Chili, les pays les plus puissants et les plus riches d’Amérique du Sud, commença au début du XXe siècle, lorsque le gouvernement brésilien commanda trois « dreadnoughts », de formidables cuirassés dont les capacités dépassaient de loin celles des anciens navires des marines du monde entier.
rdf:langString
A naval arms race among Argentina, Brazil and Chile—the wealthiest and most powerful countries in South America—began in the early twentieth century when the Brazilian government ordered three dreadnoughts, formidable battleships whose capabilities far outstripped older vessels in the world's navies.
rdf:langString
南アメリカの建艦競争（みなみアメリカのけんかんきょうそう、英語: South American dreadnought race、スペイン語: Carrera armamentista naval sudamericana、ポルトガル語: Corrida armamentista naval da América do Sul）は20世紀初頭、ABC三国（アルゼンチン、ブラジル、チリ）による海軍の軍拡競争。ブラジル政府が弩級戦艦を3隻注文したことで始まった。 1904年、ブラジル海軍は自軍がアルゼンチン海軍とチリ海軍に質でも総トン数でも水をあけられていることに気づいた。1889年に後、ブラジル海軍が注文した船の数はめっきり減ったが、アルゼンチンとチリは1904年時点でを終えたばかりであり、近代軍艦を配備していた。ブラジルではコーヒー豆とゴムの需要増大により政府の収入が急増したため、ブラジル国会は大国の座を取り戻すには強力な海軍を建設する必要があると考え、収入の一部を海軍問題の対処にあてることを議決した。
rdf:langString
Uma corrida armamentista naval entre Argentina, Brasil e Chile — os países mais poderosos e ricos da América do Sul — começou no início do século XX, quando o governo brasileiro comprou três dreadnoughts, as quais eram formidáveis embarcações couraçadas, cujas capacidades ultrapassavam em muito a dos navios mais antigos das marinhas do resto do mundo.
rdf:langString
Південноамериканські дредноутні перегони — гонка озброєнь між Аргентиною, Бразилією і Чилі, що почалася в 1907 році. Приводом до загострення військово-морського суперництва стало замовлення Бразилією у Великій Британії трьох дредноутів, які на той момент належали до новітнього класу великих надводних кораблів і мали найбільшу вогневу силу. Аргентино-чилійська гонка озброєнь (1887—1902 роки), яка збіглася з падінням бразильської монархії та загальною нестабільністю в країні, призвела до послаблення бразильського флоту порівняно з суперниками, як у якості, так і у кількості. У 1904 році бразильські політики вперше поставили питання про посилення національного флоту, переслідуючи спільну мету виведення Бразилії в число світових держав. Наприкінці 1905 року були замовлені три броненосці, однак
rdf:langString
Южноамериканская дредноутная гонка — гонка вооружений между Аргентиной, Бразилией и Чили, начавшаяся в 1907 году. Поводом к обострению военно-морского соперничества стал заказ Бразилией в Великобритании трёх дредноутов, которые на тот момент представляли собой новейший класс крупных надводных кораблей и обладали наибольшей огневой мощью. Ранее, аргентино-чилийская гонка вооружений (1887—1902 годы), совпавшая с падением бразильской монархии и общей нестабильностью в стране, поставила бразильский флот в положение, в котором он уступал соперникам и качественно, и по тоннажу. В 1904 году бразильские политики впервые поставили вопрос об усилении национального флота, преследуя общую цель вывести Бразилию в число мировых держав. В конце 1905 года были заказаны три броненосца, однако заказ был отм
rdf:langString
rdf:langString
سباق التسلح البحري بالدريدنوت في أمريكا الجنوبية
rdf:langString
Carrera armamentista naval sudamericana
rdf:langString
Course aux dreadnoughts en Amérique du Sud
rdf:langString
南アメリカの建艦競争
rdf:langString
Corrida armamentista naval da América do Sul
rdf:langString
South American dreadnought race
rdf:langString
Южноамериканская дредноутная гонка
rdf:langString
南美海军无畏舰竞赛
rdf:langString
Південноамериканські дредноутні перегони
xsd:integer
31790769
xsd:integer
1125000692
rdf:langString
center
rdf:langString
right
<second>
1930.0
rdf:langString
Minas Geraes before it was modernized in New York in 1920–21 and in Brazil in 1931–38. The ship was built with two funnels to release the exhaust from the dual-burning boilers away from the ship.
rdf:langString
Either Minas Geraes or São Paulo after a post-First World War modernization. The bridge is now enclosed, and a rebuilt conning tower with a range clock have been added to the tripod mast. Awnings shading the deck are obscuring the main battery in this photo.
xsd:date
2015-06-17
rdf:langString
horizontal
rdf:langString
vertical
xsd:integer
9000
xsd:gMonthDay
--09-10
xsd:gMonthDay
--11-26
rdf:langString
The Argentine and were constructed in the United States, and were the only American dreadnoughts built for a foreign country.
rdf:langString
at this time.
xsd:integer
533
595
rdf:langString
Brazilian battleship Minas Geraes being launched 2.jpg
rdf:langString
Joao Candido.jpg
rdf:langString
João Cândido entrega o comando do Minas Geraes ao capitão Pereira Leite.jpg
rdf:langString
Brazilian battleship Minas Geraes being launched 1.jpg
rdf:langString
Argentine Rivadavia Class Battleship 1912.jpg
rdf:langString
DF.CLR-8-29 The Launch of the Minas Geraes.tif
rdf:langString
E Minas Geraes 1910 altered.jpg
rdf:langString
Minas Geraes MdB I.JPG
rdf:langString
Minas Geraes MdB V.jpg
rdf:langString
Rivadavia under construction.jpg
xsd:integer
800
xsd:integer
220
260
769
971
rdf:langString
بدأ سباق التسلّح البحري بين الأرجنتين والبرازيل وتشيلي -أقوى الدول وأكثرها ثراءً في أمريكا الجنوبية- في أوائل القرن العشرين عندما طلبت الحكومة البرازيلية ثلاث سفن دريدنوت، وسفن حربية هائلة فاقت قدراتها قدرات السفن الأقدم في أساطيل بحرية دول العالم. في عام 1904، وجدت البحرية البرازيلية نفسها وراء منافستيها الأرجنتينية والتشيلية من حيث الجودة والحجم؛ إذ طلبت عددًا قليلّا من السفن منذ سقوط النظام الملكي البرازيلي في عام 1889، في حين أن الأرجنتين والتشيلي كانتا قد اختتمتا للتو سباق تسلّح بحري دام خمسة عشر عامًا أشبع أسطوليهما بالسفن الحربية الحديثة. كان الطلب المتزايد على القهوة والمطاط يضخّ زيادةً كبيرة في إيرادات الحكومة البرازيلية، وصوّت المجلس التشريعي في البلاد على تخصيص بعض العائدات لمعالجة هذا الخلل في التوازن البحري. لقد اعتقدوا أن إرساء قوّات بحرية قويّة سوف يلعب دورًا أساسيًا في تحويل البلاد إلى قوّةٍ دولية. طلبت الحكومة البرازيلية ثلاث سفن حربية صغيرة من المملكة المتحدة في أواخر عام 1905، لكن ظهور السفينة الحربية البريطانية الثورية إتش إم إس دريدنوت HMS في عام 1906 ألغى هذه الخطط بسرعة. بدلاً من ذلك، طلب البرازيليون ثلاث دريدنوت من طراز ميناس غيرايس -السفن الحربية التي ستكون السفن الأقوى في العالم فيما بعد، ومن النوع الذي سرعان ما أصبح مقياسًا للهيبة الدولية، على غرار الأسلحة النووية في منتصف القرن العشرين. لفت هذا الإجراء انتباه العالم على الدولة الصاعدة حديثًا: فقد شعر الصحفيون والسياسيون في القوى العظمى بالقلق من احتمال بيع البرازيل للسفن إلى دولة مُحاربة، بينما ألغت الحكومتان الأرجنتينية والتشيلية على الفور اتفاقهما الخاص بالحدّ من الأسلحة البحرية وطلبت كل منهما سفن دريدنوت (من طراز الريفادافيا والميرانته لاتوريه، على التوالي). في هذه الأثناء، واجهت الدريدنوت الثالثة للبرازيل قدرًا كبيرًا من المعارضة السياسية بعد الانكماش الاقتصادي والتمرّد البحري: إذ تمرّد طواقم كل من بوارجهم الجديدة، إلى جانب طواقم العديد من السفن الحربية الأصغر، وهددوا بقصف ريو دي جانيرو إذا لم يُوضع حدٌّ لما أسموه ‹‹العبودية›› التي تُمارسها البحرية البرازيلية. على الرغم من هذه الضغوطات، نجحت شركة بناء السفن آرمسارونغ ويتمان في إلزام البرازيليين على الوفاء بالتزاماتهم التعاقدية. توقّف بناء السفينة الجديدة، التي تحمل اسم ريو دي جانيرو، عدّة مرات بسبب التغييرات المتكرّرة في التصميم. انهارت فترات ازدهار القهوة والمطاط في البرازيل بعد فترةٍ وجيزة. وبسبب قلقهم من أن سفنهم قد تتفوّق عليها سفن دريدنوت أكثر تطوّرًا، لجأوا إلى بيع السفينة التي لم يكتمل بناؤها إلى الدولة العثمانية في ديسمبر 1913. أنهت الحرب العالمية الأولى سباق التسلّح البحري، حيث وجدت بلدان أمريكا الجنوبية نفسها غير قادرة على شراء سفنٍ حربية إضافية. طلبت الحكومة البرازيلية سفينة حربية جديدة، رياتشيلو، في مايو 1914، لكن النزاع ألغى إتمام عملية شراء السفينة فعليّا. اشترى البريطانيون البارجتين التشيليتين قبل اكتمالهما؛ اشترت التشيلي واحدة منهما في عام 1920. نجت سفينتا الدريدنوت في الأرجنتين من ذات المصير، بعد أن جرى بناؤهما في الولايات المتحدة المحايدة، وكُلفتا بين عام 1914 و1915. على الرغم من أن العديد من خطط التوسّع البحرية لدول أمريكا الجنوبية بعد الحرب دعت إلى استخدام سفن الدريدنوت، إلا أنه لم يجر إنشاء أي وحداتٍ إضافية.
rdf:langString
A inicios del siglo XX se inició una carrera armamentista naval entre Argentina, Brasil y Chile cuando el gobierno brasileño ordenó la construcción de tres dreadnoughts, acorazados formidables cuyas características aventajaban con mucho las de otros buques de guerra por entonces en servicio en las marinas del mundo. En 1904 la Armada brasileña se encontraba a sí misma en una situación de gran desventaja con respecto a las marinas de guerra argentina y chilena, tanto en calidad como en tonelaje total. Desde la caída del emperador brasileño Pedro II en 1889 y las subsecuentes revueltas navales de 1891 y 1893-94 pocos navíos habían sido ordenados, mientras que sus rivales continentales Argentina y Chile había apenas concluido una carrera armamentista naval de quince años, durante la cual ambos países habían puesto en servicio una gran cantidad de buques de guerra modernos. El aumento de la demanda mundial de café y caucho significó para el gobierno brasileño un gran aumento en sus ingresos, y se tomó la decisión de dedicar parte de esos dineros a corregir dicho desequilibrio naval. Se creía que la construcción de una marina de guerra fuerte jugaría un papel esencial en el objetivo de convertir al país en una potencia internacional. A finales de 1905 el Gobierno brasileño encargó a la compañía británica Armstrong Whitworth la construcción de tres pequeños acorazados, pero dichos planes fueron rápidamente desechados tras la aparición en escena del revolucionario acorazado británico HMS Dreadnought en 1906. En su lugar, los brasileños ordenaron tres dreadnoughts de la , una clase de buques de guerra que rápidamente se convirtió en un símbolo de prestigio internacional, de manera similar a las armas nucleares en la actualidad. Esta iniciativa atrajo las miradas de todo el mundo sobre esta nueva nación en ascenso: al tiempo que periódicos y políticos de las grandes potencias alertaban de que Brasil vendería los navíos a un país en guerra, los Gobiernos de Argentina y Chile cancelaban inmediatamente su pacto de limitación de armamentos navales, ordenando cada uno la construcción de dos dreadnoughts (de las clases Rivadavia y Almirante Latorre, respectivamente). El tercer dreadnought brasileño se enfrentó a una considerable oposición política debida a una nueva crisis económica y a la llamada Revolta da Chibata (Revuelta del látigo, en español), durante la cual las tripulaciones de sus dos nuevos acorazados se amotinaron y amenazaron con abrir fuego sobre Río de Janeiro si sus reclamos no eran atendidos. A pesar de esos incidentes, Armstrong logró que Brasil cumpla con sus obligaciones contractuales. La construcción del tercer acorazado brasileño, llamado preliminarmente Rio de Janeiro, fue detenida varias veces a causa de repetidos cambios en el diseño. Poco después colapsaron los booms de las exportaciones brasileñas de café y caucho. Preocupados ante la posibilidad de que el buque fuese superado por los más grandes buques de las clases super-dreadnoughts, los brasileños vendieron el barco aún incompleto al Imperio otomano en 1913. El inicio de la Primera Guerra Mundial en 1914 imposibilitó a los países sudamericanos adquirir más buques de guerra, poniendo fin a la carrera armamentista naval. En mayo de 1914 el Gobierno brasileño había ordenado la construcción de un nuevo acorazado, el Riachuelo, pero con el estallido del conflicto esos planes se cancelaron. Los británicos compraron los dos acorazados chilenos antes de que termine su construcción, siendo uno de ellos vendido nuevamente a Chile en 1920. Los dos dreadnoughts argentinos, habiendo sido construidos en los Estados Unidos, país neutral al inicio del conflicto, escaparon dicha suerte y entraron en servicio en 1914 y 1915. Aunque varios planes sudamericanos de expansión naval de la posguerra incluían la adquisición de nuevos dreadnoughts, no se construyó ninguno.
rdf:langString
Une course à l’armement naval entre l'Argentine, le Brésil et le Chili, les pays les plus puissants et les plus riches d’Amérique du Sud, commença au début du XXe siècle, lorsque le gouvernement brésilien commanda trois « dreadnoughts », de formidables cuirassés dont les capacités dépassaient de loin celles des anciens navires des marines du monde entier. En 1904, la marine brésilienne se trouvait bien derrière les marines argentine et chilienne en qualité et en tonnage total. Quelques navires avaient été commandés depuis la chute de l'empereur brésilien Pierre II en 1889, et les rébellions navales en 1891 et en 1893-94, tandis que ses rivaux continentaux, l’Argentine et le Chili, venaient de terminer une course à l'armement naval qui avait duré quinze ans et rempli leurs arsenaux de navires de guerre modernes. La demande croissante pour le café et le caoutchouc augmenta fortement les revenus de l'État brésilien, et le gouvernement se prononça pour l'affectation d'une partie de ces recettes au comblement de ce déséquilibre naval. Il pensait que la construction d'une marine forte jouerait un rôle essentiel dans son objectif de faire du pays une puissance internationale. Le gouvernement brésilien commanda trois petits cuirassés à la société britannique Armstrong Whitworth à la fin de 1905, mais l'apparition du navire de guerre britannique révolutionnaire HMS Dreadnought en 1906, leur fit rapidement abandonner ces plans. Au lieu de cela, les Brésiliens commandèrent trois dreadnoughts de la classe Minas Geraes, un type de navire de guerre qui rapidement était devenu un symbole de prestige international, semblable aux armes nucléaires aujourd'hui. Cette décision attira l'attention du monde sur ce nouveau pays en pleine ascension : les journaux et les politiciens des grandes puissances craignaient que le Brésil ne vendît les navires à une nation belligérante, les gouvernements argentins et chiliens annulèrent alors immédiatement leur pacte naval limitatif et commandèrent deux dreadnoughts chacun (respectivement de classes Rivadavia et Almirante Latorre). Pendant ce temps, le troisième dreadnought brésilien devait faire face à une bonne partie de l'opposition politique en raison du ralentissement économique et de la révolte du fouet, durant laquelle les équipages de deux des cuirassés flambant neufs se mutinèrent et menacèrent de tirer sur Rio de Janeiro si leurs demandes n’étaient pas satisfaites. Malgré ces pressions, Armstrong réussit à contraindre les Brésiliens à honorer leurs engagements contractuels. La construction du nouveau navire, préalablement nommé Rio de Janeiro, fut interrompue à plusieurs reprises en raison de modifications répétées de conception. Le boom du café et du caoutchouc brésiliens s’acheva peu après. Craignant que leur cuirassé ne soit surclassé par des super-dreadnoughts plus grands, ils revendirent le navire inachevé à l'Empire ottoman en décembre 1913. La Première Guerre mondiale marqua la fin de la course aux armements navals, les pays d'Amérique du Sud se retrouvèrent incapables d'acheter des navires de guerre supplémentaires. Le gouvernement brésilien commanda un nouveau cuirassé, le en mai 1914, mais le conflit fit annuler la commande. Les Britanniques achetèrent les deux cuirassés chiliens avant leur achèvement ; l'un fut revendu au Chili en 1920. Les deux dreadnoughts de l'Argentine, construits aux États-Unis, alors pays neutre, échappèrent à ce sort et furent mis en service en 1914 et 1915. Bien que plusieurs plans d’après-guerre d'expansion navale en Amérique du Sud nécessitassent des dreadnoughts, aucune unité supplémentaire ne fut construite.
rdf:langString
A naval arms race among Argentina, Brazil and Chile—the wealthiest and most powerful countries in South America—began in the early twentieth century when the Brazilian government ordered three dreadnoughts, formidable battleships whose capabilities far outstripped older vessels in the world's navies. In 1904, the Brazilian legislature allocated substantial funds to improve the country's naval forces. The plan's proponents believed that a strong navy was a requirement in becoming an international power, and was needed to combat recent naval expansions in Argentina and Chile. The revolutionary design of the 1906 British warship HMS Dreadnought induced the Brazilians to alter these plans, redirecting their money into constructing three larger Minas Geraes-class dreadnoughts; two were constructed immediately. These warships, the most powerful in the world, entered service at a time when dreadnoughts were a measure of international prestige. They therefore brought global attention to what was perceived to be a newly ascendant country. Although these two warships were completed and delivered, the third Brazilian dreadnought faced a different fate. Preliminarily named Rio de Janeiro, the incomplete vessel was sold to the Ottoman Empire in 1913 in the face of a slowing economy, significant political opposition after a 1910 naval revolt, and because the ship was outclassed by ever-larger super-dreadnoughts. Meanwhile, the Argentine and Chilean governments immediately moved to cancel their naval-limiting pact and ordered two dreadnoughts each: the Rivadavia class in 1910 and Almirante Latorre class in 1911, respectively. Each were larger and more powerful ships than preceding dreadnoughts ordered during the arms race, although the Argentine ships were particularly controversial, facing both political opposition and shipbuilder outrage from the multi-round bidding process used to select the design of their new ships. The First World War marked the end of the South American naval arms race, as the countries involved found themselves effectively unable to purchase additional capital ships abroad. The conflict effectively canceled a Brazilian super-dreadnought, Riachuelo, before construction began, while the two Chilean dreadnoughts were purchased by the British; one was re-acquired by Chile after the war. Argentina's two dreadnoughts avoided this fate by being built in the then-neutral United States; they were commissioned in 1914 and 1915. After the conflict's end, although Brazil and Chile's called for acquiring additional dreadnought-type warships, no additional new units were ever constructed.
rdf:langString
南アメリカの建艦競争（みなみアメリカのけんかんきょうそう、英語: South American dreadnought race、スペイン語: Carrera armamentista naval sudamericana、ポルトガル語: Corrida armamentista naval da América do Sul）は20世紀初頭、ABC三国（アルゼンチン、ブラジル、チリ）による海軍の軍拡競争。ブラジル政府が弩級戦艦を3隻注文したことで始まった。 1904年、ブラジル海軍は自軍がアルゼンチン海軍とチリ海軍に質でも総トン数でも水をあけられていることに気づいた。1889年に後、ブラジル海軍が注文した船の数はめっきり減ったが、アルゼンチンとチリは1904年時点でを終えたばかりであり、近代軍艦を配備していた。ブラジルではコーヒー豆とゴムの需要増大により政府の収入が急増したため、ブラジル国会は大国の座を取り戻すには強力な海軍を建設する必要があると考え、収入の一部を海軍問題の対処にあてることを議決した。 ブラジル政府は1905年末にイギリスに小型戦艦を3隻注文したが、1906年に革新的なイギリス戦艦ドレッドノートが現れたことでこの建艦計画は廃止された（前弩級戦艦も参照）。その代わり、ブラジルはミナス・ジェライス級戦艦（弩級戦艦）を3隻注文した。弩級戦艦は世に現れた時点で世界最強の戦艦であり、20世紀中期の核兵器と同様に国威の象徴となっていた。この注文によりブラジルという新興国は世界の注目の的になり、諸大国の新聞と政治家は敵国がブラジルから弩級戦艦を購入することを危惧した。アルゼンチンとチリ両政府もすぐに海軍制限協定を廃止してそれぞれ弩級戦艦を2隻注文した（アルゼンチンはリバダビア級戦艦を、チリはアルミランテ・ラトーレ級戦艦を注文した）。 一方、ブラジルの3隻目の弩級戦艦は経済衰退と海軍の反乱もあって反対に遭った。海軍の反乱というのは、新しく注文された2隻の弩級戦艦の乗員と、より小型な軍艦数隻の乗員が反乱を起こし、ブラジル海軍が実施している「奴隷制度」を廃止しなければ首都リオデジャネイロを砲撃すると脅した事件だった（）。このように圧力はあったが、造船会社のアームストロング・ホイットワース社はブラジルに契約を守らせることに成功した。戦艦は暫定的にリオデジャネイロという名前がつけられたが、設計が数度にわたって変更されたため、造船が数回中断された。直後にブラジルのコーヒー豆とゴム景気が崩壊した。さらに大型な超弩級戦艦の登場で旧式艦化することを恐れたブラジル政府は1913年12月に未完成の戦艦をオスマン帝国に売却した。 第一次世界大戦の勃発により南米諸国が戦艦を購入できなくなったため、建艦競争も自然に終息した。ブラジル政府は1914年5月に戦艦リアシュエロ（Riachuelo）を注文したが、世界大戦により注文は実質的にキャンセルされた。イギリスはチリの戦艦2隻を完成する前に買い上げ、うち1隻は1920年にチリに売り戻した。アルゼンチンの弩級戦艦2隻は中立国のアメリカ合衆国で建造されたこともあって接収の運命を逃れ、1914年から1915年に就役した。戦後も南米で建艦計画が持ち上がることがあり、弩級戦艦の建造が主張されたが、実際に建造されることはなかった。
rdf:langString
Uma corrida armamentista naval entre Argentina, Brasil e Chile — os países mais poderosos e ricos da América do Sul — começou no início do século XX, quando o governo brasileiro comprou três dreadnoughts, as quais eram formidáveis embarcações couraçadas, cujas capacidades ultrapassavam em muito a dos navios mais antigos das marinhas do resto do mundo. Em 1904, a Marinha do Brasil encontrava-se muito atrás de seus rivais Argentina e Chile em qualidade de armamentos e quantidade total de toneladas; poucos navios haviam sido encomendados desde a queda da monarquia brasileira em 1889, enquanto Argentina e Chile haviam acabado de concluir uma corrida armamentista naval de quinze anos que encheu suas marinhas com modernos navios de guerra. A crescente demanda por café e borracha estava alimentando um grande aumento na receita do governo brasileiro, e o legislativo do país votou por dedicar parte dos recursos para resolver esse desequilíbrio naval. Eles acreditavam que a construção de uma marinha forte teria um papel essencial na transformação do país em uma potência internacional. O governo brasileiro encomendou três navios de guerra pequenos do Reino Unido no final de 1905, mas, com o aparecimento do revolucionário HMS Dreadnought, em 1906, rapidamente desistiu desses planos. Em vez disso, os brasileiros encomendaram três encouraçados da classe Minas Geraes — navios que seriam os mais poderosos do mundo, e de um tipo que rapidamente se tornou um padrão de prestígio internacional, semelhante às armas nucleares em meados do século XX. Essa ação concentrou a atenção do mundo no país recém ascendente: jornais e políticos das grandes potências queixavam-se que o Brasil venderia os navios para uma nação beligerante, enquanto os governos argentino e chileno cancelaram imediatamente seu pacto de limites navais e encomendaram dois dreadnoughts cada (classes Rivadavia e Almirante Latorre, respectivamente), cada um deles maior e mais poderoso que os navios brasileiros Quando chegou a época de iniciar a construção do terceiro dreadnought do Brasil, ele enfrentou uma grande oposição política devido a uma crise econômica e a uma revolta naval: as tripulações dos dois novos navios de guerra, juntamente com várias belonaves menores, amotinaram-se e ameaçaram disparar no Rio de Janeiro, se não houvesse fim para o que eles chamavam de "escravidão" sendo praticada pela Marinha do Brasil. Apesar dessas pressões, o construtor de navios Armstrong Whitworth manteve com sucesso os brasileiros em suas obrigações contratuais. A construção do novo navio, chamado preliminarmente Rio de Janeiro, foi interrompida várias vezes devido à repetidas alterações no projeto. Preocupações com o colapso das vendas de café e borracha do Brasil e com o fato de que seu navio seria superado por super-dreadnoughts maiores, eles venderam o navio incompleto ao Império Otomano em dezembro de 1913. A Primeira Guerra Mundial marcou o fim da corrida armamentista naval, pois os países da América do Sul se viram incapazes de comprar navios de guerra adicionais. O governo brasileiro encomendou um novo navio de guerra, Riachuelo, em maio de 1914, mas o conflito efetivamente cancelou a compra. Os britânicos compraram os dois navios de guerra chilenos antes de terem sido concluídos; um foi vendido de volta ao Chile em 1920. Os dois dreadnoughts da Argentina, tendo sido construídos nos então neutros Estados Unidos, escaparam desse destino e foram comissionados em 1914-1915. Embora os planos de expansão naval do pós-guerra do Brasil e Chile requeressem dreadnoughts, nenhuma unidade adicional foi construída.
rdf:langString
Южноамериканская дредноутная гонка — гонка вооружений между Аргентиной, Бразилией и Чили, начавшаяся в 1907 году. Поводом к обострению военно-морского соперничества стал заказ Бразилией в Великобритании трёх дредноутов, которые на тот момент представляли собой новейший класс крупных надводных кораблей и обладали наибольшей огневой мощью. Ранее, аргентино-чилийская гонка вооружений (1887—1902 годы), совпавшая с падением бразильской монархии и общей нестабильностью в стране, поставила бразильский флот в положение, в котором он уступал соперникам и качественно, и по тоннажу. В 1904 году бразильские политики впервые поставили вопрос об усилении национального флота, преследуя общую цель вывести Бразилию в число мировых держав. В конце 1905 года были заказаны три броненосца, однако заказ был отменён в 1906 году, вскоре после того, как Великобритания построила ставший революционным «Дредноут». Вместо броненосцев на английских стапелях были заложены корпуса двух бразильских дредноутов типа «Минас Жерайс» с расчётом на постройку в будущем ещё одного. Аргентина и Чили досрочно прекратили действие соглашения об ограничении морских вооружений, заключённого в 1902 году, и заказали по два корабля собственных типов: тип «Ривадавия» для Аргентины строили в США, чилийский тип «Альмиранте Латорре» — в Британии. Тем временем строительство третьего бразильского дредноута — «Рио-де-Жанейро» — было отменено в пользу ещё более мощного корабля. Проект последнего несколько раз пересматривался в ходе постройки, но уже после окончательного утверждения проекта в бразильском правительстве поняли, что новый корабль будет уступать появившимся к тому времени супердредноутам. Недостроенный «Рио-де-Жанейро» был выставлен на торги и вскоре продан Османской империи. Вместо него планировали построить на верфи Армстронга супердредноут «Риачуэло», однако начавшаяся вскоре Первая мировая война помешала осуществить этот план: британские судостроители прекратили работы по иностранным заказам, сосредоточив усилия на нуждах Королевского флота. Оба чилийских дредноута были выкуплены Великобританией и вошли в состав её военного флота. Два аргентинских корабля, строившиеся в нейтральных Соединённых Штатах, были переданы заказчику в 1915 году. Первая мировая война положила конец южноамериканской дредноутной гонке. Многочисленные послевоенные планы модернизации флотов трёх стран порой предполагали покупку дредноутов, однако ни один из таких планов не был осуществлён. Единственным исключением стала покупка Чили одного из тех двух линкоров, которые строились до войны в Великобритании по чилийскому заказу, а во время войны служили в британском Королевском флоте. Таким образом, «Альмиранте Латорре» стал единственным дредноутом, пополнившим флоты южноамериканских стран после Первой мировой войны.
rdf:langString
南美海军无畏舰竞赛（英語：South American dreadnought race），是20世纪初阿根廷、巴西和智利之间的一场军备竞赛。 20世纪初，巴西海军注意到其舰艇质量和总吨位均不及竞争对手阿根廷和智利，因而决定加强海军建设。1904年向英国订购了小型战列舰，然而随着1906年有着划时代设计的无畏号战列舰的面世，巴西人取消了原订单，转而订购3艘“米納斯吉拉斯”級无畏舰。 巴西海军的无畏舰建造计划引起了阿根廷和智利的关注。阿根廷和智利随即做出回应，取消了阿-智双方于1902年签订的限制海军的。两国分别订购了两艘无畏舰，分别为阿根廷里瓦达维亚级无畏舰和智利“海军上将拉托雷”級无畏舰。 第一次世界大战的爆发标志着南美海军无畏舰竞赛的结束，因为这些国家发现自己实际上无法在国外购买到更多的主力舰。
rdf:langString
Південноамериканські дредноутні перегони — гонка озброєнь між Аргентиною, Бразилією і Чилі, що почалася в 1907 році. Приводом до загострення військово-морського суперництва стало замовлення Бразилією у Великій Британії трьох дредноутів, які на той момент належали до новітнього класу великих надводних кораблів і мали найбільшу вогневу силу. Аргентино-чилійська гонка озброєнь (1887—1902 роки), яка збіглася з падінням бразильської монархії та загальною нестабільністю в країні, призвела до послаблення бразильського флоту порівняно з суперниками, як у якості, так і у кількості. У 1904 році бразильські політики вперше поставили питання про посилення національного флоту, переслідуючи спільну мету виведення Бразилії в число світових держав. Наприкінці 1905 року були замовлені три броненосці, однак замовлення скасовано в 1906 році, незабаром після того, як велика Велика Британія побудувала «Дредноут», що став новим революційним типом корабля. Замість броненосців на англійських стапелях були закладені корпуси двох бразильських дредноутів типу «Мінас-Жерайс» з розрахунком на будівництво в майбутньому ще одного. Аргентина і Чилі достроково припинили дію угоди про обмеження морських озброєнь, укладену у 1902 році, і замовили по два корабля власних типів: тип «Рівадавія» для Аргентини будували у США, чилійський тип «Альмиранте Латорре» — у Великій Британії. Тим часом будівництво третього бразильського дредноута — «Ріо-де-Жанейро» — було скасовано на користь ще більш потужного корабля. Проект останнього кілька разів переглядався у ході будівництва, але вже після остаточного затвердження проекту в бразильському уряді зрозуміли, що новий корабель буде поступатися супердредноутам, що вже з'явилися на той час. Недобудований «Ріо-де-Жанейро» був виставлений на торги і незабаром його продали Османській імперії. Замість нього планували побудувати на верфі Армстронга супердредноут «Ріачуело». Однак незабаром почалася Перша світова війна, що перешкодила здійснити задумане: британські суднобудівники припинили роботи з іноземними замовленнями, зосередивши зусилля на потребах Королівського флоту. Обидва чилійських дредноута були викуплені Великою Британією і увійшли до складу її військового флоту. Два аргентинських корабля, що будувалися в нейтральних Сполучених Штатах, були передані замовнику в 1915 році. Перша світова війна поклала край південноамериканським дредноутним перегонам. Численні післявоєнні плани модернізації трьох флотів країн інколи допускали купівлю дредноутів, проте жоден з цих планів не було здійснено. Єдиним винятком стала купівля Чилі одного з двох лінкорів, які будувалися до війни у Великій Британії за чилійським замовленням, а під час війни служили в британському Королівському флоті. Таким чином, «Альмиранте Латорре» став єдиним дредноутом, що поповнив флоти південноамериканських країн після Першої світової війни.
xsd:nonNegativeInteger
137999
