Roman Senate

rdf:langString Сенат Стародавнього Риму

rdf:langString Сена́т (лат. senatus, від sex — «старий», буквально «рада старійшин») — один з найвищих державних органів в Стародавньому Римі. Виник з ради старійшин патриціанських родів в кінці царської епохи (близько VI століття до н. е.). Зі встановленням республіки, сенат, разом з магістратами і народними зібраннями (коміціями) став істотним елементом суспільного життя. До складу сенату довічно входили колишні магістрати — таким чином, тут концентрувалися політичні сили і державний досвід Риму. Члени Сенату ділилися на ранги відповідно до раніше займаних посад (консули, претори, едили, трибуни, квестори). Під час дискусій сенатори отримували право голосу відповідно до цих рангів. На чолі сенату стояв найбільш заслужений, перший з сенаторів — принцепс (princeps senatus). У період республіки в ході станової боротьби плебеїв з патриціями (V—III ст. до н. е.) влада Сенату була дещо обмежена на користь коміцій (народних зібрань). У III—I ст. до н. е. Сенат заздалегідь розглядав законопроєкти, що пропонувалися для голосування в коміціях, йому належало вище керівництво військовими справами, зовнішньою політикою, фінансами і державним майном, нагляд за релігійними культами, право оголошувати надзвичайний стан і т. д. Сенат затверджував закони і результати виборів, контролював діяльність магістратів. Таким чином, сенат фактично здійснював керівництво державою. Ухвали Сенату (s.c., senatus consulta) мали силу закону, так само як і ухвали народного зібрання і зборів плебеїв — плебісциту.За словами Полібія (тобто з погляду римлян) рішення в Карфагені приймалися народом (плебсом), а в Римі — найкращими людьми, тобто Сенатом І це притому, що на думку багатьох істориків Карфагеном правила олігархія.. У період Імперії влада Сенату все більш обмежувалася, зосереджуючись в руках імператора, хоча формально Сенат продовжував вважатися одним з вищих державних органів. Насправді, Сенат перетворився на збори представників знатних сімей/родів, що не мали великого політичного впливу. Ухвали Сенату зберегли силу законів, але приймалися зазвичай за ініціативою імператора. Починаючи з Октавіана Августа, фактичний імператор Риму носив титул «принцепс» — тобто «перший з сенаторів». Число сенаторів неодноразово змінювалося до 100 років * спочатку — 100 * за часів ранньої республіки (до 88 до н. е.) — 300 * з часів Сулли — 600 * при Цезарі — 900 * з часів Августа — знову 600 * в період пізньої античності (домінату) — 2000. Спочатку в Сенат входили тільки члени споконвічних римських родів (патриції), але з I століття до н. е. це право отримали й італіки, а за часів Імперії — навіть знатні провінціали. З 313 до н. е. в члени Сенату приймали цензора — він складав список з осіб, що займали магістрат, за певним майновим цензом (наприклад, при Августі (I століття н. е.) — 1 млн. сестерцій). За часів імперії це стало прерогативою імператора. При Діоклетіані (кінець III століття) Сенат був перетворений на міську раду Рима, при Костянтині (IV століття) був започаткований сенат у Константинополі — «другому Римі», що був урівняний в правах з Сенатом Рима.