Northwestern Krai

rdf:langString Північно-Західний край

rdf:langString Півні́чно-За́хідний край, або півні́чно-за́хідні губе́рнії (рос. Северо-Западный край, або рос. северо-западные губернии; пол. Kraj Północno-Zachodni) — розмовна, публіцистична та офіційно-бюрократична назва шести губерній Російської імперії (Віленська, Ковенська, Гродненська, Мінська, Могилевська та Вітебська губернії). Термін «Північно-Західний край» («північно-заходні губернії») спочатку почав використовуватися в урядовій термінології щодо Віленського військового генерал-губернаторства після заборонення у Російській імперії Греко-католицької церкви (1839), як жадання показати не тільки спадково-династичну, а й етноконфесійну «російську» природу цих земель (Віленської, Гродненської, Мінської та Ковенської губерній). Проте до селянської реформи (1861) і особливо до повстання 1863—1864 рр. термін «Північно-Західний край» вживався дуже нечасто і не поширювався на Вітебську та Могилевську губернії. До початку 1860-х років найчастіше в російській урядовій термінології «північно-західні губернії» не висувалися окремо, а разом з «білоруськими» (Вітебською та Могилевською губерніями) і «південно-заходними губерніями» («Південно-Західним краєм» — Київським військовим генерал-губернаторством) представлялися разом та фігурували під загальною назвою «західні губернії» (чи «Західний край») Підпорядкування в 1863 році (через початок повстання 1863—1864 років) Вітебській та Могилевській губерніям влада віленського військового генерал-губернатора розповсюдила термін «Північно-Західний край» й на ці («білоруські») губернії, що зберіглося навіть після виходу в 1869 р. Вітебської та Могилевської губерній з-під влади віленського генерал-губернатора. У російській імперській ідеології та ідеології «західнорусизму» термін «Північно-Західний край» фактично означав північно-західну частину «єдиної Русі» — «Північно-Західну Русь» («Північно-Західну Росію»), що особливо почали пропагувати після повстання 1863—1864 років. Крім того, закріплення з 1860-х за шістьма губерніями (Віленською, Ковенською, Гродненською, Мінською, Могилевською та Вітебською) назви «Північно-Західний край» («північно-західні губернії»), навіть після скасування у 1912 році Віленського генерал-губернаторства, фактично було признанням, що ця територія з'являється землями колишнього Великого Князівства Литовського і має подібні спільні риси в усіх відношеннях, що знайшло відображення, відповідно, у специфіці управління та верховенства права в цих губерніях. З 1830-х років специфіка управління та верховенства права в північно-західних (і південно-західних) губерніях поступово стала чітко дискримінаційною щодо багатьох верств місцевого населення (порівняно з іншими частинами Російської імперії). Площа Північно-Західного краю (шести губерній - Віленської, Ковенської, Гродненської, Мінської, Могилевської і Вітебської) на початку XX ст. становила 260 490 квадратних російських верст (або 266 978 квадратних десятих). Центром Північно-Західного краю вважалася Вільна.